ВІРШ ПРО ВІРШИК
Віршику, іди до мене.
Розведемо багаття, напечемо картоплі.
І я не буду твої слова заламувати на рими,
або тесати із слів штучні цеглини.
Я просто слухатиму твоє дихання.
Ти розумієш мене, як ніхто
і я розумію тебе,
коли ти звучиш мелодіями сфер,
коли на платівці землі
виграєш малесенькою голочкою
cлова вічності.
Ти такий простий, наче молекула,
ти такий складний, наче Всесвіт.
Але давай забудемо про складнощі.
Давай обнімемось, мій любий віршику,
І навіть вип'ємо з тобою по чарчині,
бо ми єдині,
коли зливаємось з тобою у екстазі,
коли запліднюєш мене
живильним словом.
І я виношую в життя твоїх дітей.
Ти справжній. Ти відвертий. Ти такий,
неначе поцілунок на світанні,
неначе вперше я з тобою і востаннє.
Ось ти який – палкий і запашний,
Немов би сіно, скошене в леваді,
неначе мед у стільниках прозорий.
Мені з тобою затишно і добре
Іди до мене, віршику,
бо ми лишилися удвох у цьому світі,
де все купується і продається
І де немає місця пташкам поезії.
Та що нам люди?
Доживемо цей вік удвох.
Ти обніми лише міцніше, віршику,
Бо чомусь холодно.
Я на руках твоїх засну.
А ти – все шепотітимеш мені
І зорі мерехтітимуть ще довго,
В моїх рожевих снах.
|